57.png
http://10.1.1.111













ЕКОНОМІЧНИЙ ОЛІМП

Альфред Бернхард Нобель та його заповіт

Матеріал з Економічний олімп
Перейти до: навігація, пошук
Альфред Бернхард Нобель

«Я, нижче підписаний Альфред Бернхард Нобель, обдумавши й вирішивши, оголошую мій заповіт щодо майна, нажитого мною до моменту смерті. Все майно, що залишилося після мене й яке можна реалізувати, розподілити у такий спосіб: мій капітал душеприкажчики повинні перевести в цінні папери, створивши фонд, відсотки з якого будуть видаватись у вигляді премії тим, хто протягом попереднього року приніс найбільшу користь людству. Вказані відсотки слід розділити на п’ять рівних частин, які призначаються: перша частина тому, хто зробив найважливіше відкриття або винахід у галузі фізики, друга — тому, хто зробив велике відкриття або вдосконалення в галузі хімії, третя — тому, хто домігся видатних успіхів у галузі фізіології або медицини, четверта — творцю найзначнішого літературного твору, що відображає людські ідеали, п’ята — тому, хто сприяв з’єднанню народів, ліквідації рабства, зниженню чисельності існуючих армій, а також мирній домовленості. Премії в галузі фізики й хімії повинні присуджуватись Шведською королівською академією наук, з фізіології й медицини — Королівським Каролінським інститутом у Стокгольмі, з літератури — Шведською академією в Стокгольмі, премія Миру — комітетом із п’яти чоловік, обраних норвезьким стортингом. Моє особливе бажання полягає в тому, щоб на присудження премій не впливала національність кандидата, щоб премію одержували найдостойніші, незалежно від того, чи є вони скандинавами, чи ні».

Коли нотаріус відкрив конверт і оголосив останню волю Альфреда Нобеля, присутнім родичам і душеприкажчикам Р. Сульману і Р. Лільєквісту, вони були вкрай здивовані. Зміст заповіту став вражаючою несподіванкою не тільки для родичів, друзів і колег А. Нобеля. Рішення, згідно з яким значна частина величезного статку відомого винахідника (31 млн крон із залишених 53-х млн) призначалася для утворення фонду для щорічного присвоєння грошових премій за досягнення на користь людству, викликало обурення шведського істеблішменту, невдоволення короля Швеції та громади в цілому. Негативна реакція на заповіт з боку співвітчизників А. Нобеля була викликана, насамперед, небажанням «випустити» значні кошти за кордони країни. Вчинок А. Нобеля оцінювався як непатріотичний, оскільки премії могли присуджуватися не лише шведам. Альфред Нобель не мав дітей, у нього не було прямих нащадків. Незважаючи на те що у розпорядження родичам призначались значні суми, вони не погодились із заповітом і опротестували документ. Протягом трьох років суди Стокгольма, Лондона, Парижа, Берліна розглядали судові позиви претендентів на спадок. Тільки влітку 1900 р. суперечки стосовно заповіту Альфреда Нобеля були припинені. Перші премії були вручені 10 грудня 1901 р. Народився Альфред Бернард Нобель 21 жовтня 1833 р. у Стокгольмі. У подружжя Іммануеля Нобеля і Кароліни Андрієтти Алсель народилося вісім дітей. Альфред був третім з чотирьох синів, яким судилося вижити. Батько А. Нобеля — Іммануель (1801—1872) був за освітою архітектором, за покликанням — винахідником. Спроби заснувати у Швеції свою справу з виробництва еластичної тканини виявились невдалими. У пошуках заробітку, необхідного для утримання родини, він залишає батьківщину і їде спочатку до Фінляндії, а згодом, на запрошення російського уряду, у 1837 р. до Санкт-Петербургу. У Росії Іммануель Нобель досяг успіху у справах, виявив себе талановитим винахідником і підприємцем. Він заснував ливарний цех і механічні майстерні, в яких вироблялися міни та токарні верстати. Влаштувавшись у Санкт-Петербурзі, І. Нобель вирішив перевезти зі Швеції до Росії свою родину. У той час Альфреду Нобелю виповнилося лише дев’ять років, він навчався в Якобському кафедральному ліцеї у Стокгольмі. У Петербурзі Альфред Нобель здобув ґрунтовну домашню освіту з природничих і гуманітарних дисциплін. Серед його домашніх учителів був, зокрема, видатний російський учений-хімік, завідувач кафедри хімії Медико-хірургічної академії М. М. Зінін (1810—1880). Коли Альфреду виповнилося вісімнадцять років, батько відправив його у тривалу (майже три роки) подорож, під час якої він відвідав Німеччину, Францію, Англію та інші європейські країни, а згодом і Сполучені Штати Америки. У Парижі Нобель продовжив вивчення хімії у лабораторії відомого вченого Т. Пелюза (1807—1867). У США він познайомився зі своїм співвітчизником Джоном Еріксоном (1803—1889), винахідником парової машини. Це знайомство сприяло посиленню інтересу до дослідницької діяльності та винахідництва. Протягом усього життя Альфред Нобель постійно вдосконалював свої знання, самостійно вивчав хімію, фізику, філософію, історію, літературу. Вільно володів п’ятьма іноземними мовами: англійською, російською, італійською, французькою та німецькою.

Після повернення до Росії Альфред Нобель почав працювати в компанії свого батька «Fonderie et atelier mecanique Nobel et fices», що спеціалізувалася на виробництві боєприпасів. Під час Кримської війни (1853—1856) майстерні Нобеля виготовляли підводні міни та інше озброєння для російського військового флоту. Міни конструкції Іммануеля Нобеля використовувалися для захисту Кронштадта, фортеці Свеаборг у Фінляндії та гавані Ревель в Естонії. Іммануеля Нобеля було нагороджено золотою медаллю «За усердие и развитие русской промышленности». Після закінчення війни виробництво було перепрофільоване для виготовлення машин і деталей для пароплавів. Проте замовлень на продукцію мирного часу було недостатньо, щоб ліквідувати негативні фінансові наслідки державних замовлень. У 1858 р. в компанії почалися серйозні фінансові проблеми, а у 1859 р. вона збанкрутіла. Іммануель Нобель з дружиною і молодшими синами Альфредом та Емілем повертається до Стокгольма. Старші сини, Роберт і Людвіг, залишились в Росії для ліквідації справи. Згодом вони заснували в Росії відому нафтову компанію «Товарищество нефтяного производства братьев Нобель» («Бранобель»), що згодом почала приносити великі прибутки, а їх власників стали називати «російськими Рокфеллерами».

Повернувшись до Швеції, Альфред присвячує увесь свій час проведенню різних експериментів у маленькій лабораторії, яку його батько обладнав у передмісті Стокгольма. Під час експериментів з нітрогліцерином у 1864 р. у лабораторії Нобелів сталася трагедія: через непередбачуваний вибух загинуло декілька працівників, у тому числі й молодший брат Альфреда Еміль, якому виповнився лише 21 рік. В Іммануеля Нобеля стався напад, його паралізувало, і в результаті вісім років, до самої смерті, він залишався прикутим до ліжка. Біографи Альфреда Нобеля зазначають, що ця страшна подія позначилася на всьому його подальшому житті, світосприйнятті і характері.

14 жовтня 1864 р. Альфред Нобель запатентував свій перший винахід — так званий запал. Того ж року він переконав правління Шведської державної залізниці використати розроблену ним вибухову речовину для прокладання тунелів і дістав фінансову підтримку проекту підприємцями. Була заснована компанія «Nytroglycerin Ltd» і побудовано завод. У перші роки існування компанії Нобель був її директором-розпорядником, технологом, керівником рекламного бюро, начальником канцелярії та казначеєм. У 1865 р. він відкрив у Гамбурзі свою першу компанію «Alfred Nobel & Co». У 1866 р. — одержав патент США і створив американську компанію «Atlantic Giant Roller Co». Винахід динаміту («порошку Нобеля») Альфред Нобель запатентував у 1867 р. Слід зазначити, що він виступав за виключно мирне застосування свого винаходу: прокладання шахт, тунелів, будівництва доріг. Нова вибухова речовина дозволила реалізувати такі значні проекти, як будівництво Альпійського тунелю на Сент-Готардській залізниці, руйнування підводних скель на Іст-Рівер (Нью-Йорк), побудова Корінфського каналу у Греції тощо. Роберт і Людвіг Нобелі з успіхом використовували винахід брата при веденні бурових робіт на бакинських нафтопромислах.

Усього у творчому доробку Альфреда Нобеля наприкінці життя було 355 запатентованих винаходів. І це не лише вибухові речовини (детонатор, динаміт, бездимний порох тощо), але й патенти на водомір, барометр, холодильний апарат, газовий пальник, удосконалений спосіб отримання сірчаної кислоти. Він цікавився електрохімією та оптикою, біологією і медициною, конструював автоматичні гальма та безпечні парові котли, синтезував нові матеріали, працював над виготовленням штучної гуми та шкіри, штучного шовку та іншого. Проте основний прибуток А. Нобель отримував за рахунок масштабного виробництва вибухових речовин. Він був не тільки видатним винахідником, але й талановитим менеджером і підприємцем, який використовував свої ідеї у промислових та комерційних цілях. Нобель створив власну промислову імперію, що складалася із значної кількості підприємств, розташованих по всьому світу (частка Нобеля у капіталах сягала 20—30 %). Наприкінці життя Нобеля існувало 98 підприємств, заснованих ним у 20-ти країнах світу, що випускали 66,5 тис. т вибухових речовин.

Альфред Нобель був закритою для спілкування з широким загалом людиною, він не залишив спогадів і щоденників. Проте завдяки зусиллям біографів видатного винахідника і мецената можна скласти уявний його портрет. А. Нобель був струнким, середнього зросту, мав темне волосся і темно-сині очі, носив бо-роду. За модою тих часів ходив у пенсне. Він був одним із найосвіченіших людей свого часу. А. Нобель протягом усього життя постійно займався самоосвітою, читав багато книг з техніки та медицини, історії та філософії, був знавцем художньої літератури. Серед його літературних уподобань були французька та російська література XIX ст., зокрема, творчість Тургенєва, Ібсена та Шеллі. Він сам намагався писати. Його перу належать романи, п’єси, вірші, які він ніколи не публікував. Виключенням була лише трагедія у прозі «Німезіда» про Беатріс Ченсі, написана під впливом твору Персі Біші Шеллі «Ченсі», яка була опублікована за день до смерті автора мізерним тиражем у 50 екземплярів. У 1895 р. А. Нобель склав перелік своїх наукових і літературних проектів. Під заголовком «Література і поезія» він перерахував 14 назв. Зокрема, у віці 18 років він написав чудовою англійською мовою першу версію автобіографічної поеми з 425 рядків «You say I am a riddle» («Ви говорите, що я загадка?»), а у 1875 р. — поему «Night — thoughts» («Нічні роздуми»).

Нобель був дуже невибагливим у повсякденному житті, і найбільше задоволення отримував від роботи у лабораторії та інших інтелектуальних занять. У підприємницькій діяльності А. Нобель вважав за необхідне по можливості керувати справами особисто. Він спрямовував роботу компаній за допомогою численної команди директорів. Особисто вивчав деталі прийняття основних рішень компаній, що використовували його ім’я. Особливу увагу приділяв створенню на підприємствах умов праці, які б повністю відповідали правилам техніки безпеки та найбільш прийнятних умов праці для робітників. У зв’язку з цим існувала навіть думка, що А. Нобель був прибічником соціалістів, хоча ніяких реальних підтверджень такі припущення не мають. Біографи зазначають, що він скоріше був людиною з консервативними поглядами стосовно економіки та політики. За життя Нобель нерідко виявляв надзвичайну щедрість до своїх співробітників та прислуги. Благочинність нерідко виходила за межі його особистих та професійних контактів. Згодом Альфред Нобель зацікавився морально-гуманітарними проблемами війни, миру, співіснування різних країн і народів. Нобель здійснював фінансову підтримку європейського миротворчого руху. Велику роль у формуванні його поглядів відіграло знайомство у 1876 р. і тривале листування з баронесою Бертою фон Зутнер (Bertha von Suttner), яка присвятила своє життя боротьбі за мир. Символічно, що у 1905 р. Нобелівська премія Миру «за зусилля, що сприяють досягненню миру в Європі» буде присуджена саме баронесі Берті фон Зутнер (Bertha von Suttner) — почесному президенту Постійного Міжнародного бюро Миру у Берні (honorary president of the Permanent International Peace Bureau, Bern, Switzerland), автору книги «Складіть вашу зброю» («Lay Down Your Arms»). Особисте життя Альфреда Нобеля не склалося. Він ніколи не був одружений, не мав дітей. Тривалі стосунки з Софі Гесс (1856—1919) не привели до створення власної родини і не позбавили його самотності. Це відчуття особливо посилюється після смерті матері у 1889 р., з якою у А. Нобеля були протягом усього життя дуже близькі стосунки, та старших братів. Як зазначають біографи, А. Нобель взагалі був людиною, у якої переважала песимістична палітра настрою. У дитинстві він багато хворів і у дорослому віці також мав постійні проблеми зі здоров’ям. Нобель багато подорожував, намагаючись підтримувати задовільний стан, використовуючи, за модою тих часів, мінеральні води різних відомих курортів. Незважаючи на стан здоров’я, він все життя наполегливо працював. Багато років основним місцем проживання видатного винахідника був Париж. У 1891 р. внаслідок ускладнень у стосунках із французьким урядом Нобель залишив Францію і оселився у Сан-Ремо, що розташувався в італійській Рив’єрі. На своїй віллі на узбережжі Середземного моря він побудував хімічну лабораторію, де проводив увесь вільний час.

Альфреда Бернхарда Нобеля було обрано членом Шведської академії наук, Лондонського королівського товариства, Паризького товариства цивільних інженерів. Упсальський університет присвоїв йому звання почесного доктора філософії. Серед нагород винахідника — шведський орден Полярної зірки, французький — Почесного легіону, бразильський орден Троянди і венесуельський — Болівара. Проте А. Нобель залишався байдужим до виявів суспільного визнання, не любив великих зібрань і світських заходів, віддавав перевагу наполегливій праці та усамітненню, спілкуванню з рідними, друзями та однодумцями. Великим його захопленням були коні. Нобель мав у Сан-Ремо та поблизу Парижа конюшні, де розводив чистокровних скакунів. У супроводі друзів він любив виїжджати екіпажем на прогулянку.

Помер Альфред Бернхард Нобель 10 грудня 1896 р. від крововиливу у мозок на своїй віллі у Сан-Ремо (Італія). Так сталося, що крім прислуги поряд з ним нікого з близьких не було. Попереджений лікарями про розвиток стенокардії, він намагався завершити незакінчені справи і склав заповіт. Відомий заповіт був написаний Нобелем за рік до смерті — 2 листопада 1895 р. у Парижі.

Судові позови стосовно заповіту розглядалися кілька років. Апеляційні скарги з метою перегляду основних положень заповіту подавали родичі Нобеля. Незважаючи на те що Нобель у своєму заповіті виділив С. Гесс (яка за кілька років до смерті Нобеля вийшла заміж за угорського офіцера) значну довічну щорічну ренту у розмірі 6000 форинтів, вона вимагала збільшити утримання. У разі невиконання її вимог С. Гесс погрожувала оприлюднити інтимні листи А. Нобеля. Душеприкажчики А. Нобеля були змушені задовольнити ці вимоги в обмін на всі 216 приватних листів. Завдяки зусиллям молодого асистента Альфреда Нобеля Рагнара Сульмана та інженера Рудольфа Лільєквіста, яким, згідно з заповітом, було доручено реалізувати його положення разом із іншими вченими, які користувалися довірою Нобеля, через три роки вдалося припинити судові позови і виконати останню волю винахідника — заснувати Нобелівський фонд. Були визначені правові основи реалізації заповіту. Видатний винахідник не залишив інструкцій про те, яким чином слід обирати кандидатів для присудження своєї нагороди. Цей процес, а також структура фонду і механізм використання грошових активів були відпрацьовані вже після смерті засновника.

Відповідно до заповіту всі гроші, акції та інші цінні папери, що належали А. Нобелю, спрямовувалися на утворення спеціального фонду для присудження щорічних премій за найбільш важливі досягнення на благо людства в п’яти галузях діяльності: від-криття та винаходи у фізиці, хімії, фізіології або медицині, написання найбільш значних літературних творів, що відображають загальнолюдські ідеали, за внесок у єднання народів, знищення рабства, сприяння миру. Для створення фонду пакети ак-цій Нобеля в його компаніях, розташованих по всьому світу, були продані, а гроші вкладені у цінні папери особливої надійності.

Пропозицію взяти на себе відповідальність за вибір лауреатів організації, на які було вказано у заповіті Нобеля, погодились тільки після тривалих обговорень. Окремі члени цих організацій виказували свої сумніви, посилаючись на певну невизначеність формулювання заповіту, звертали увагу на труднощі його реалізації. У 1900 р. Нобелівський фонд було створено. 29 червня 1900 р. король Швеції схвалив статут фонду, спеціальні правила, згідно з якими шведські інститути, що беруть безпосередню участь у присудженні премії, повинні виконувати свої обов’язки. Документи були оприлюднені на засіданні Королівської ради.

У перші дні створення Фонду Нобеля його капітал становив близько 31,5 мільйонів шведських крон. Проте з часом внаслідок інфляції кошти фонду почали поступово зменшуватися. До середини 1950-х років в активі Фонду Нобеля залишилась тільки третина від початкового обсягу. Виникла нагальна потреба вжити заходи для виправлення ситуації. У 1953 р. Фонду Нобеля було надано значно більшу свободу вибору інвестиційних проектів. Було також дозволено купувати і продавати акції та нерухомість. Успішні угоди поступово дозволили виправити ситуацію. З того часу Нобелівський фонд почав брати активну участь у різних фінансових операціях, що давали суттєвий прибуток. Таким чином, було відновлено первісний фінансовий стан та можливості фонду. До 1997 р. активи фонду досягли ринкової вартості у більш ніж 2,8 млрд шведських крон. Управляє фондом Нобеля Рада директорів, яка складається з семи дійсних членів і двох заступників, громадян Швеції і Норвегії, яких обирають довірені особи організацій, відповідальні за присудження Нобелівських премій.

Головним завданням правління фонду є фінансове забезпечення як самих премій, так і діяльності п’яти комітетів з вибору лауреатів Нобелівської премії, а також проведення щорічної церемонії нагородження лауреатів Нобелівської премії. Фонд не бере участі ні у висуванні кандидатів, ні в процесі розгляду їх кандидатур, ні в прийнятті остаточного рішення. Щорічно Нобелівський фонд оприлюднює детальний фінансово-економічний звіт про свою діяльність, яка перевіряється незалежними аудиторами.

Щороку Нобелівські комітети розсилають індивідуальні запрошення відомим ученим, членам академій і університетським професорам різних країн з проханням повідомити про своїх колег, що заслуговують на присудження Нобелівської премії. Право висування кандидатів належить окремим особам, а не установам, і є конфіденційним. Пропозиції осіб, яким запрошення не надсилалися, не розглядаються. Крім того, не приймаються заявки на присудження премії та звання лауреата від приватних осіб.

Основним критерієм вибору претендентів на премію виступає винятково професійна компетентність у своїй галузі і міжнародний рівень їх наукових, миротворчих чи літературних досягнень. Дані про кандидатів повинні надсилатися до Стокгольма чи Осло не пізніше 1 лютого за роком присудження премії. З цього дня починається робота Нобелівських комітетів, в якій беруть участь кілька тисяч фахівців. У жовтні на підставі пропозицій експертів Нобелівських комітетів органи, що заснували ці комітети, одноо-сібно приймають остаточне рішення про присудження премії.

У шведській Королівській академії наук вирішується доля претендентів на премію у галузі фізики та хімії. Тут також визначають лауреата премії Центрального Банка Швеції. Хто буде лауреатом у галузі медицини та фізіології вирішує Нобелівська асамблея Каролінського інституту у складі 50-ти членів. Шведська академія у Стокгольмі присуджує літературну премію. Рішення про присудження Нобелівської премії Миру здійснюється Нобелівським комітетом Норвегії самостійно. Премія може бути розділена між кількома лауреатами, але їх не повинно бути більше трьох осіб. Така премія є не менш почесною, ніж премія, отримана одним претендентом. Премією не нагороджують посмертно. Імена нових лауреатів оприлюднюються щороку 21 жовтня — у день народження Альфреда Нобеля.

Нагорода присуджується не за вагому працю всього життя, а частіше за конкретне особливе відкриття, дослідження, видатний твір, мужню миротворчу діяльність. Чітко вказується так звана формула присудження премії — одне речення, в якому міститься лаконічне визначення внеску претендента на Нобелівську премію в «прогрес людства». На церемонію вручення премії Нобелівський фонд запрошує лауреатів і членів їхніх родин до Стокгольма і в Осло 10 грудня — у день смерті засновника Фонду. До речі, на першу церемонію у 1901 р. вхід жінкам було заборонено. Організатори вирішили зібрати достойну лауреатів публіку з 150 освічених і впливових чоловіків. Проте це завдання вирішити не вдалося. Від 1902 р. жінки стали постійними учасницями церемонії.

Дипломи і золоті медалі Нобелівських лауреатів у галузі фізики, хімії, фізіології і медицини, літератури й економіки вручаються в Концертному залі королем Швеції після короткої інформації про досягнення лауреата представником відповідного комітету, що затвердив його кандидатуру. Святкування завершується бенкетом, організованим Нобелівським фондом, у міській ратуші. У величезній залі Бло Халлен накриваються святкові столи, збирається елітна публіка (1300—1400 почесних гостей), присутні король і королева Швеції. Спочатку під фанфари та аплодисменти король Швеції особисто поздоровляє кожного з лауреатів. Далі — бенкет при свічах. Величезні столи заповнені витонченими стравами і французьким шампанським найкращих сортів. За заповітом Нобеля подається тільки краще французьке шампанське. Зал, де проходить нагородження, традиційно прикрашають 23 тисячами живих квітів — дар Сан-Ремо — італійського міста, де помер Альфред Нобель. Два столи на святкуванні традиційно займають студенти, що сприймається як вияв демократії. Учасники церемонії обов’язково повинні дотримуватися парадної форми одягу: для чоловіків — фрак з білим метеликом, для жінок — вечірня сукня. В Осло церемонія вручення Нобелівської премії проводиться в університеті за присутності короля Норвегії й членів королівської родини. Нагороди вручаються головою Нобелівського комітету Норвегії. Відповідно до статуту лауреати повинні протягом півроку виступити у Стокгольмі з так званими Нобелівськими лекціями, що потім виходять друком спеціальним виданням. Вручення конверта з чеком на ім’я лауреата відбувається в Стокгольмі в історичному будинку Нобеля, де нині розташований головний офіс Нобелівського фонду. Кошти, що одержує лауреат, підлягають оподаткуванню відповідно до законів тієї країни, громадянином якої він є. Якщо перші лауреати одержували чек на суму близько 40 тис. американських доларів, то сьогодні розмір грошової премії досягає 1 млн доларів США. Велика заслуга в цьому належить працівникам Нобелівського фонду, які захищають від інфляцій матеріальну частину спадщини Нобеля.

Біографи Альфреда Бернхарда Нобеля вважають, що його остання воля про присудження премій у галузі літератури, науки і техніки логічно походять з інтересів самого Нобеля, які поширювалися на фізику, фізіологію та медицину, хімію та літературу. Вважають, що встановлення премії за миротворчу діяльність пов’язано з бажанням винахідника підтримувати людей, що, як і він особисто, стійко протистоять виявам насильства. Здивування викликала відсутність у заповіті розпорядження про встановлення премії за досягнення у математиці. Поширювалась чутка, за якою Нобель та відомий шведський математик М. Г. Міттаг-Леффлер (1846—1927) були закохані в одну й ту саму дівчину, яка віддала перевагу молодшому з них і нібито «король динаміту» з цієї причини образився на всіх математиків. Проте це тільки одна з версій. Існують і інші припущення, наприклад, у той час вже існувала премія з математики від шведського короля.

Від 1969 р. додано ще одну номінацію у галузі економіки. Нобелівська премія з економіки не входить у заповідану А. Нобелем п’ятірку, вона офіційно називається Премією Центрального банку Швеції пам’яті Альфреда Нобеля з економічних наук, а її лауреат визначається Шведською королівською академією наук. У повсякденному вжитку вона називається Нобелівською премією з економіки (Nobel Prize in Economics) і прирівнюється до традиційних Нобелівських премій. Шведський банк заснував винагороду у 1968 р. з нагоди свого 300-річчя, а вперше Нобелівська премія з економіки була присуджена у 1969 р. Нагороджуються нею вчені — автори досліджень у галузі економіки такого видатного значення, яке відповідає заповітові Альфреда Нобеля. Кошти, які заповів Нобель для виплати премій, зберігаються у Центральному банку Швеції, але банк для відзначення лауреатів з економіки заснував спеціальний фонд імені Альфреда Нобеля, з якого й нагороджуються лауреати у тому ж розмірі, що й за іншими номінаціями.

За 1969—2009 рр. було присуджено 41 премію 64 вченим з 14-ти різних країн. Середній вік лауреатів Нобелівської премії з економіки 67 років. Якщо у номінаціях, визначених у заповіті Нобеля, відзначаються, як правило, відкриття, досягнення чи видання літературного твору, здійснені у попередньому році, то у галузі економіки оцінюються результати усієї наукової діяльності лауреата. У цьому особливість Нобелівської премії з економіки.

Особисті інструменти